"Ота стежина в нашім краї" почалася в Обухові, що за 45 км. на південь від столиці України , серед своєрідної природи, де поєдналися напівгірські краєвиди з широчінню Дніпра, де за переказами з
діда-прадіда мешкав рід Малишків.
Гірких і сивих не виношу сліз.
Це мабуть з того, що малим дитям
Я їх багато бачив; нас шестірко
Дивилося, як мати біля печі
Картоплю чистила, й скупа сльоза
Їй по щоці повзла і вже зникала,
З начищеній картоплі, потім друга
3’являлася і, стерта кулачком,
Ще довго червоніла на обличчі.
Поет низько схиляв голову перед генієм Тараса Шевченка. Він створив оригінальний поетичний образ Кобзаря, його неспокійного нескореного духу. В поезіях збірки "Віщий голос" автор з великою
емоційною силою стверджує, що духовний голос Шевченка, його заповіти на віки увійшли в душу українського народу, У вірші "... І слово те огнисте і суворе..." цієї збірки, автор показав, яку
магічну силу мало і має слово Кобзаря:
...І слово те огнисте і суворе
В кріпацьку душу билося, як море,
Як вал дев’ятий, мчало з далини,
Рвучи заграти й куті кайдани.
Багато щирих друзів було у Андрія Малишка. Разом з Остапом Вишнею, Олександром Довженко, Максимом Рильським вони складали славний квартет. На тій дорозі, якою йшли вони всі, враз лишився він
один. Коли туга спогадів нестерпно тиснула на серце, друзі оживали на папері:
Дорога є, а друзів тих немає
Що так її любили у житті...
І їхнє слово щире не лунає
В привітній хаті не на салюті.
Послалась їм стежина невидима
Де Вишні сміх і посмішка Максима...
Лягає степу кована підкова,
Плине Десна, Довженкова ріка,
І над усім веселка тонкоброва
Шатром високим сяє здалека…
Отак вони сиділи за столом,
Поет Максим, і Вишня, й рідна мати, -
Триумвірат любові, й доброти,
І пісні нашої. Давно минуло,
А й зараз бачу: вечір стеле шати,
І облітає хмар червоний мак,
А Україна біля них стоїть,
На хліб на сіль запрошує до столу.
І та, котра "освітила кожен кутик, кожну рисочку чола", палко кохала свого обранця. Про це свідчать її поезії:
Ти, - злиток сонця,
Ти - вогонь і грім,
Ти - тихий дощик, що напоїть душу,
Ти - зрілий муж, якому все під силу,
І ти - дитя, хлоп’я мале і ніжне,
Ти - шлях до степу, легкий і білосніжний,
І ти - важкий буремний океан.
Не стало Андрія Самійловича Малишка 17 лютого 1970 року. Йому було 57 літ, і його скроні, як і його останні вірші, були молодими. Смерть його сприйнялась як несправедлива, глибоко трагічна для
української літератури подія.
А смерть він зустрів
наче птиця, -
В польоті, у небі мрій...
І сниться Вкраїні, сниться
Жайворонком в небі Андрій.
